Якого року тургенєв написав муму. Головні герої Муму: коротка хараткеристика. Історія написання та публікації
Ілюстрація І. І. Пчелко
Дуже коротко
Жорстока пані розлучає глухонімого слугу з коханою жінкою і змушує втопити собачку - єдиного друга. Виконавши наказ пані, слуга повертається до рідного села.
На одній із глухих московських вулиць, у будинку з колонами, повному двірні, лакеїв та приживалок, живе стара пані-вдова. Дочки її давно вийшли заміж. Сама пані доживає останні рокивідокремлено.
День її, невтішний і невтішний, давно пройшов; але й вечір її був чорніший за ніч.
Найпомітніша людина в будинку пані - двірник Герасим, мужик могутній, але глухонімий від народження. Пані привезла його зі свого села, де Герасим вважався найкращим працівником. Який виріс на землі, Герасим довго сумував і насилу звик до міського життя. Обов'язки свої він виконує справно – навколишні злодюжки обходять будинок пані стороною. Двірня теж побоюється глухонімого, але Герасим їх не чіпає, вважає за своїх. Живе він у окремій комірчині над кухнею.
Минає рік. Пані, що має необмежену владу над двірнею, вирішує одружити свого черевика Капітона Клімова. Черевик - гіркий п'яниця, але пані вважає, що після весілля він розсудливим. За дружину Капітон вона вибирає боязку, забиту прачку Тетяну і доручає дворецькому Гаврилі довести справу до весілля.
Тетяна, худенька та білява двадцятивосьмирічна жінка, подобається Герасимові. Двірник незграбно доглядає її, захищає від глузування і чекає нового каптана, щоб у пристойному вигляді прийти до пані за дозволом одружитися з Тетяною.
Гаврило довго роздумує над проблемою: пані шанує Герасима, але якийсь чоловік із глухонімого, та й рішення своє господиня не змінить. Боїться могутнього двірника та «наречений». Дворецький потай сподівається, що пані забуде про свою забаганку, як уже бувало не раз, проте мріям його здійснитися не дано – пані питає про весілля щодня.
Нарешті Гаврило згадує, що Герасим терпіти не може п'яних, і вигадує хитрість: намовляє Тетяну прикинутися хмільною і пройтися перед двірником. Хитрість вдається – Герасим відмовляється від Тетяни, і та виходить заміж за Капітона.
Минає рік. Капітон остаточно спивається, і паня відправляє його з Тетяною до далекого села. Герасим дарує Тетяні червону хустку, куплену для неї ж рік тому, і має намір її проводити, але на півдорозі повертає назад.
Повертаючись уздовж річки, Герасим бачить у воді цуценя, що тоне, виловлює його і відносить у свою комірчину. Двірник виходжує песика, і той перетворюється на «дуже добрий песик іспанської породи, з довгими вухами, пухнастим хвостом у вигляді труби і великими виразними очима» на ім'я Муму.
Вона була надзвичайно розумна, до всіх пестилася, але любила одного Герасима. Герасим сам її любив без пам'яті.
Муму всюди супроводжує глухонімого, стереже подвір'я ночами і ніколи не гавкає. Двірня теж любить розумного песика.
Через рік, ходячи по вітальні, пані виглядає у вікно і помічає Муму. У той день на пані знаходить «веселу годину» - вона сміється, жартує і вимагає того ж від своїх приживалок. Ті бояться такого настрою господині: «ці спалахи в неї тривали недовго і зазвичай замінювалися похмурим і кислим настроєм».
Муму подобається пані, і вона велить привести її в покої, але переляканий песик тиснеться в куток, починає гарчати на стару і загартувати зуби. Настрій у пані швидко псуватися, і вона велить відвести Муму.
Які дрібниці, подумаєш, можуть іноді засмутити людину!
Всю ніч пані не спить і перебуває в похмурому настрої, а на ранок заявляє, що їй заважав заснути собачий гавкіт, і велить позбутися Муму. Лакей продає її за півтинник в Охотному ряду. Герасим закидає свої обов'язки і шукає Муму, не знаходить, починає тужити, а через добу собачка є до нього сама з уривком мотузки на шиї.
Герасим встиг збагнути, що Муму зникла за наказом пані - жестами йому розповіли про подію в панських покоях. Він починає ховати собачку, але даремно - вночі Муму гавкає, пані влаштовує істерику, і Гаврило клянеться їй, що скоро собаки «в живих не буде».
Дворецький вирушає до Герасима і жестами пояснює йому наказ пані. За його виконання Герасим береться сам. Одягнувши свій найкращий каптан, він ситно годує Муму в шинку, потім бере човен і випливає на середину річки. Попрощавшись із єдиним другом, Герасим обв'язує шию Муму мотузкою із прив'язаними до неї цеглою та кидає у воду.
Герасим нічого не чув, ні швидкого вереску падаючої Муму, ні тяжкого сплеску води; для нього найгучніший день був безмовний і беззвучний, як жодна тиха ніч не беззвучна для нас.
Повернувшись додому, Герасим швидко збирає речі та вирушає пішки до рідного села. Він поспішає, «ніби мати-старенька чекала його на батьківщині, ніби вона кликала його до себе після довгого мандрування на чужій стороні, в чужих людях».
Через три дні Герасим уже на місці, і староста з радістю приймає його. У Москві ж Герасим довго шукають. Виявивши колишнього двірника в селі, пані хоче виписати його назад, але передумує - «така невдячна людина їй навіки не потрібна».
Герасим досі бобилем живе у своїй старій хатці, на жінок навіть не дивиться і «жодного собаки у себе не тримає».
У нашій літературі існує безліч талановитих письменників, які мешкали на території країни в різні часи та епохи. Одним із грандіозних розумів ХІХ століття був Іван Сергійович Тургенєв. Багато його творів стали надбанням історії.
Історія написання та публікації
Однією із найзнаменитіших робот І. У. Тургенєва вважається повість під назвою «Муму». Написав він цей твір у 1852 р. Згідно з даними істориків, повість заснована на реальних подіях, що сталися у будинку, де жила мати Івана Сергійовича, у Москві. Сама розповідь з'явилася в період перебування автора в ув'язненні (Тургенєв був заарештований за публікацію некрологу на смерть Гоголя). На той час усі, хто не дотримувався цензури, зазнавали репресій та переслідування в Росії. На початку повість хотіли надрукувати у «Московському збірнику», але його закрили через недотримання цензури. Але Тургенєв придумав інший план, «Муму» опублікували 1854 р. у третьому номері журналу «Сучасник». Після появи повісті світ її сильно критикував уряд. Вважалося, що читачі можуть пошкодувати головного героя. Головному редактору журналу «Сучасник» навіть винесли попередження. Але Тургенєв втілив у життя свій план, Муму змогли прочитати безліч людей. Пізніше, при спробі видати невеликі збори творів Тургенєва, довелося довго вимагати дозволу опублікувати в ньому і «Муму». Але в 1856 р. головне управління цензури нарешті дало свій дозвіл на друк.
Сюжет книги
Твір «Муму» - це досить сумна розповідь про глухонімого чоловіка.
На початку твору автор знайомить нас із досить сильним і кремезним мужиком, якого звали Герасим.
Він переїхав із села до Москви і працював двірником у старої пані. Звичайно, головні герої повісті - це Герасим і Муму - собачка, яку підібрав на вулиці головний герой.
Сама повість розповідає про непросте життя кріпаків на той час. Одним із них і був Герасим. Він, людина, яка звикла до тяжкої праці в селі, довго звикався до життя в столиці та роботи двірника. У Герасима залишалося багато вільного часу, тому він намагався виконувати свої обов'язки якнайретельніше, витрачаючи на це більше годин. Короткий зміст «Муму» розповідає читачеві про тяжку частку Герасима, котрий намагався любити спочатку дівчину, потім собаку, але в нього все відібрали. У результаті він провів решту життя на самоті.
Головні герої
Основним героєм повісті є глухонімий здоров'я Герасим, про якого написано раніше. Крім нього, в повісті є багато різних героїв: і дворецький, і паня, і черевичок, і прачка, і багато інших. З них можна виділити Тетяну. Це дівчина, яка працює прачкою, їй було близько 28 років, але виглядала вона вже як жінка середнього віку. Герасимові подобалася Тетяна, він дарував їй різні подарунки, навіть захищав від решти двірні. Але пані захотіла видати дівчину заміж за одного придворного алкоголіка, який працював черевиком. Вона наказала дворецькому все влаштувати, але той боявся сказати Герасимові, адже він у пориві гніву міг рознести весь будинок.
Тоді він розповів усі Тетяні, вона погодилася на весілля, але також боялася головного героя. Разом вони обдурили Герасима, дівчина вдалася п'яною, а наш герой не переносив спиртного. Це короткий зміст. Муму з'явилася вже після того, як Тетяна та Капітон (черевик) поїхали з Москви. Герасим дуже переживав про втрату дівчини, яку він любив. Але в день її від'їзду він зустрів маленьке цуценя, яке забрав додому і полюбив, як пише Тургенєв. Муму, так наш герой назвав свого вихованця, виріс і став прекрасним собакою, який подобався всій двірні. Але і з нею наш герой не зумів побути довго: через рік пані побачила собачку і наказала привести її до неї. Муму привели, але коли літня дама спробувала її погладити, собачці це не сподобалося, вона відвернула голову і загарчала. Пані злякалася і вирішила знищити вихованця Герасима.
Історія Герасима
Якщо розповідати про Герасима те, що пише сам Тургенєв, можна говорити довго, тому простіше розглянути короткий зміст Муму.
Головний герой повісті уособлює весь простий народ того часу. У Росії кріпаки працювали багато і за гроші, знати робила з ними те, що тільки їй хотілося. Герасим – людина з важкою життєвою історією. Оп випробував у житті багато чого, спочатку його забрали з рідного села і помістили у невідому та ворожу обстановку у столиці. Потім він закохався, але ситуація обернулася проти нього. Далі, як писав Тургенєв, Муму - песик, який він так полюбив, за забаганням старої пані повинен був померти. Герасим втопив її власноруч і повернувся до свого села. Більше він не зміг нікого кохати.
Зустріч з Муму
Якщо розповісти короткий зміст "Муму", то повість і зовсім здається сумною і викликає лише жалість до головного героя. Не все так просто.
Після тяжкої втрати коханої наш глухонімий знайшов маленьке щастя для себе, яке згодом заповнило порожнечу в його величезному серці. Цуценя, назване Муму, росло дуже швидко і завжди слухалося Герасима, а головне - він дуже його любив. Зустріч із собачкою змінила все життя героя. Автор показав нам, що навіть у найважчі часи може статися маленьке диво, яке дасть сенс життя. Герасим виростив Муму, грав із нею і просто жив, одним словом, собачка була його світом.
Трагічний кінець
На превеликий жаль, повість Тургенєва має сумний і навіть трагічний кінець. Пані вирішила знищити Муму за те, що та не дозволила себе погладити. Герасим, який просто не міг дозволити комусь завдати шкоди його улюблениці, але водночас не міг не послухатися наказу господині, вирішив убити Муму своїми руками. Як би не було важко нашому герою, він зміг утопити собачку. Він прив'язав їй до шиї мотузку, а до неї дві цеглини, потім кинув її у воду.
За кілька років, проведених у Москві, Герасим відчув і любов і гіркоту втрати. Всі ці події відбилися на ньому дуже сильно, і він після втрати Муму вирішив повернутися з рідного села.
Навіть сьогодні у багатьох школах різних країнвивчають творчість Івана Сергійовича Тургенєва. Він був дуже талановитою людиною, а повість «Муму», написана ним 1852 р., увійшла до історії літератури.
Іван Тургенєв
Му му
В одній з віддалених вулиць Москви, в сірому будинку з білими колонами, антресоллю і балконом, що жила, жила колись пані, вдова, оточена численним дворнем. Сини її служили у Петербурзі, дочки вийшли заміж; вона виїжджала рідко і самотньо доживала останні роки своєї скупої і нудної старості. День її, невтішний і невтішний, давно минув; але й вечір її був чорніший за ніч. З-поміж усієї її челяді найпрекраснішим обличчям був двірник Герасим, чоловік дванадцяти вершків зросту, складений богатирем і глухонімою від народження. Бариня взяла його з села, де він жив один, у невеликій хатинці, окремо від братів, і вважався чи не найсправнішим тягловим мужиком. Обдарований надзвичайною силою, він працював за чотирьох - справа сперечалася в його руках, і весело було дивитися на нього, коли він або орав і, налягаючи величезними долонями на соху, здавалося, один, без допомоги конячки, вирізував пружні груди землі, або про Петров день так нищівно діяв косою, що хоч би молодий березовий лісок скидався з коріння геть, або швидко і невпинно молотив триаршинним ланцюгом, і як важіль опускалися і піднімалися довгасті і тверді м'язи його плечей. Постійна безмовність надавала урочисту важливість його невтомній роботі. Славний він був мужик, і якби не було його нещастя, всяка дівка охоче пішла б за нього заміж... Але Герасима привезли до Москви, купили йому чоботи, пошили каптан на літо, на зиму кожух, дали йому в руки мітлу і лопату і визначили його двірником. Міцно не сподобалося йому спочатку його нове життя. З дитинства звик він до польових робіт, до сільського побуту. Відчужений нещастям своїм від спільноти людей, він виріс німий і могутній, як дерево росте на родючій землі... Переселений у місто, він не розумів, що з ним таке діється, — нудьгував і дивувався, як дивується молодий, здоровий бик, якого тільки що взяли з ниви, де соковита трава росла йому по черево, - взяли, поставили на вагон залізниці - і ось, обдаючи його огрядне тіло то димом з іскрами, то хвилястою парою, мчать його тепер, мчать із стуком і вереском, а куди мчать - бозна! Заняття Герасима з нової його посади здавалися йому жартом після важких селянських робіт; о півгодині все в нього було готове, і він знову то зупинявся посеред двору і дивився, роззявивши рота, на всіх тих, хто проходив, ніби бажаючи домогтися від них розв'язання загадкового свого становища, то раптом йшов кудись у куточок і, далеко шпурнувши мітлу і лопату, кидався на землю обличчям і цілий годинник лежав на грудях нерухомо, як спійманий звір. Але до всього звикає людина, і Герасим звик нарешті до міського життя. Справи в нього було небагато; весь обов'язок його полягав у тому, щоб двір утримувати в чистоті, двічі на день привезти бочку з водою, натягнути і наколоти дров для кухні та будинку, та чужих не пускати і ночами чатувати. І треба сказати, старанно виконував він свій обов'язок: надворі в нього ніколи ні щеня не валялося, ні сміття; Чи застрягне в брудну пору десь із бочкою віддана під його начальство розбита шкапа-водовозка, він тільки рушить плечем — і не тільки віз, саме кінь зіпхне з місця; чи дрова візьметься він колоти, сокиру так і дзвенить у нього, як скло, і летять на всі боки осколки та поліни; а що щодо чужих, то після того, як він одного разу вночі, спіймавши двох злодіїв, стукнув їх один за одного лобами, та так стукнув, що хоч у поліцію їх потім не води, всі в околиці дуже поважали його; навіть вдень проходили зовсім не шахраї, а просто незнайомі люди, побачивши грізного двірника, відмахувалися і кричали на нього, ніби він міг чути їхні крики. З рештою челядь Герасим перебував у стосунках не те щоб приятельських — вони його побоювалися, а коротких: він вважав їх за своїх. Вони з ним пояснювалися знаками, і він їх розумів, точно виконував усі накази, але права свої теж знав, і вже ніхто не смів сідати на його місце в столиці. Взагалі Герасим був характер суворого і серйозного, любив у всьому порядок; навіть півні при ньому не наважувалися битися, а то біда! Побачить, зараз схопить за ноги, повертає разів десять на повітрі колесом і кине нарізно. Надворі у пані були теж гуси; але гусак, звісно, птах важливий і розважливий; Герасим відчував до них повагу, ходив за ними та годував їх; він сам скидався на статечного гуся. Йому відвели над кухнею комірчину; він влаштував її собі сам, на свій смак, спорудив у ній ліжко з дубових дощок на чотирьох цурбанах, — істинно богатирське ліжко; сто пудів можна було покласти на неї — не погнулося б; під ліжком знаходилася дужа скриня; у куточку стояв стіл такої ж міцної якості, а біля столика — стілець на трьох ніжках, та такий міцний і присадкуватий, що сам Герасим, бувало, підніме його, упустить і посміхнеться. Каморка замикалася на замок, що нагадував своїм виглядом калач, тільки чорний; ключ від цього замку Герасим завжди носив із собою на пояску. Він не любив, щоби до нього ходили. Так пройшов рік, після якого з Герасимом сталася невелика подія. Стара пані, у якої він жив у двірниках, у всьому слідувала давнім звичаям і слугу тримала численну; в будинку в ній знаходилися не тільки прачки, швачки, столяри, кравці і кравчині — був навіть один шорник, він же вважався ветеринарним лікарем і лікарем для людей, був домашній лікар для пані, був, нарешті, один черевичок, на ім'я Капітон Клімов , п'яниця гіркий. Климов вважав себе істотою скривдженою і не гідно оціненою людиною освіченою і столичною, якій не в Москві б жити, без діла, в якійсь глушині, і якщо пив, як він сам висловлювався з розстановкою і стукаючи себе в груди, то пив вже саме з горя. Ось зайшла одного разу про нього мова у пані з її головним дворецьким, Гаврилою, людиною, якій, судячи з одних його жовтих очей і качиного носа, сама доля, здавалося, визначила бути начальницьким обличчям. Пані жалкувала про зіпсовану моральність Капітона, якого напередодні щойно знайшли десь на вулиці. — А що, Гаврило, — раптом заговорила вона, — чи не одружувати його, як ти думаєш? Може, він розсудливим. — Чому ж не одружитись! Можна, — відповів Гаврило, — і дуже буде добре. - Так; тільки хто за нього піде? — Звичайно. А втім, як вам буде завгодно. Все ж таки він, так би мовити, на щось може бути потрібний; з десятка його не викинеш. — Здається, йому Тетяна подобається? Гаврило хотів було щось заперечити, та стиснув губи. — Так!.. нехай посватає Тетяну, — вирішила пані, залюбки понюхуючи тютюн, — чуєш? — Слухаю, — сказав Гаврило і пішов. Повернувшись у свою кімнату (вона знаходилася у флігелі і була майже вся захаращена кованими скринями), Гаврило спершу вислав свою дружину, а потім підсів до вікна і замислився. Несподіване розпорядження пані його, мабуть, спантеличило. Нарешті він підвівся і велів кликати Капітона. Капітон з'явився... Але перш ніж ми передамо читачам їхню розмову, вважаємо не зайвим розповісти в небагатьох словах, хто була ця Тетяна, на якій доводилося Капітонові одружитися, і чому наказ пані збентежив дворецького. Тетяна, що складалася, як ми сказали вище, на посаді прачки (втім, їй, як майстерній і вченій прачці, доручалася одна тонка білизна), була жінка років двадцяти восьми, маленька, худа, білява, з родимками на лівій щоці. Родимки на лівій щоці шануються на Русі худою прикметою — віщуванням нещасного життя... Тетяна не могла похвалитися своєю долею. З ранньої молодості її тримали у чорному тілі; працювала вона за двох, а ласки жодної ніколи не бачила; одягали її погано, платню вона отримувала найменше; рідні в неї все одно що не було: один якийсь старий ключник, залишений через непридатність у селі, доводився їй дядьком, та інші дядьки в неї в мужиках перебували, — от і все. Колись вона мала славу красунею, але краса з неї дуже скоро зіскочила. Вдача вона була дуже смирною, або, краще сказати, заляканою, до самої себе вона відчувала повну байдужість, інших боялася смертельно; думала тільки про те, як би роботу до кінця закінчити, ніколи ні з ким не говорила і тремтіла при одному імені пані, хоча та її майже в очі не знала. Коли Герасима привезли з села, вона мало не обмерла від жаху, побачивши його величезну постать, усіляко намагалася не зустрічатися з ним, навіть жмурилася, бувало, коли їй траплялося пробігати повз нього, поспішаючи з дому в пральню. Герасим спершу не звертав на неї особливої уваги, потім почав посміюватися, коли вона йому траплялася, потім і заглядатися на неї почав, нарешті зовсім очей з неї не спускав, Полюбилася вона йому; Чи лагідним виразом обличчя, чи боязкістю рухів — бог його знає! Ось одного разу пробиралася вона подвір'ям, обережно піднімаючи на розчепірених пальцях накрохмалену баринину кофту... хтось раптом сильно схопив її за лікоть; вона обернулася і так скрикнула: за нею стояв Герасим. Безглуздо сміючись і ласкаво мукаючи, простягав він їй пряничного півника, з сусальним золотом на хвості та крилах. Вона хотіла відмовитися, але він насильно впхнув його їй прямо в руку, похитав головою, пішов геть і, обернувшись, ще раз промимрив їй щось дружелюбне. З того дня він уже їй не давав спокою: куди, бувало, вона не піде, він уже тут як тут, іде їй назустріч, усміхається, мукає, махає руками, стрічку раптом витягне з-за пазухи і всучить їй, мітлою перед нею пилюку. розчистити. Бідолашна дівка просто не знала, як їй бути і що робити. Незабаром увесь дім дізнався про витівки німого двірника; глузування, примовки, колкі слівця посипалися на Тетяну. Над Герасимом, проте, глумитися не всі наважувалися: він жартів не любив; та й її при ньому дали спокій. Рада не рада, а потрапила дівка під його заступництво. Як усі глухонімі, він дуже був догадливий і дуже добре розумів, коли з нього чи з неї сміялися. Якось за обідом кастелянша, начальниця Тетяни, почала її, як то кажуть, шпикувати і до того її довела, що та, бідна, не знала куди очі діти і мало не плакала з досади. Герасим раптом підвівся, простяг свою величезну ручищу, наклав її на голову кастелянші і з такою похмурою лютістю глянув їй в обличчя, що та так і пригнулась до столу. Усі замовкли. Герасим знову взявся за ложку і продовжував сьорбати борщ. «Бач, глухий чорт, дідько!» — пробурмотіли всі напівголосно, а кастелянша встала та пішла в дівочу. А то вдруге, помітивши, що Капітон, той самий Капітон, про який зараз йшлося, якось надто люб'язно розкалявся з Тетяною, Герасим покликав його до себе пальцем, відвів у каретний сарай та, вхопивши за кінець дишло, що стояло в кутку. , Злегка, але багатозначно погрозив йому їм. З того часу вже ніхто не розмовляв із Тетяною. І все це йому сходило з рук. Щоправда, кастелянша, як тільки прибігла в дівочу, одразу зомліла і взагалі так майстерно діяла, що того ж дня довела до панини грубий вчинок Герасима; але химерна стара тільки засміялася, кілька разів, до крайньої образи кастелянші, змусила її повторити, як, мовляв, він нагнув тебе своєю важкою ручкою, і другого дня вислала Герасимові цілковитий. Вона його жаліла як вірного та сильного сторожа. Герасим порядком її побоювався, але сподівався на її милість і збирався вже вирушити до неї з проханням, чи не дозволить вона йому одружитися з Тетяною. Він тільки чекав нового каптана, обіцяного йому дворецьким, щоб у пристойному вигляді з'явитися перед пані, як раптом цій самій пані спало на думку видати Тетяну за Капітона. Читач тепер легко сам зрозуміє причину збентеження, яке опанував дворецький Гаврила після розмови з пані. «Пані, — думав він, сидячи біля вікна, — звичайно, шанує Герасима (Гаврилі добре це було відомо, і тому він сам йому потурав), все ж таки він істота безсловесна; не доповісти ж пані, що ось Герасим, мовляв, Тетяну доглядає. Та й нарешті воно і справедливе, який він чоловік? А з іншого боку, варто цьому, вибач господи, дідька дізнатися, що Тетяну видають за Капітона, адже він все в будинку переламає, ей-ей. Адже з ним не зіштовхуєш; адже його, чорта такого, згрішив я, грішний, ніяким способом не вламаєш... право!..» Поява Капітона перервала нитку Гаврилиних роздумів. Легковажний башмачник увійшов, закинув руки назад і, розв'язно притуляючись до видатного кутку стіни біля дверей, поставив праву ніжку хрестоподібно перед лівою і струснув головою. «Ось, мовляв, я. Чого вам потрібно? Гаврило глянув на Капітона і застукав пальцями по одвірку вікна. Капітон тільки примружив трохи свої олов'яні очі, але не опустив їх, навіть усміхнувся злегка і провів рукою по своєму білуватому волоссю, яке так і сіпнулося на всі боки. «Так, я, мовляв, я. Чого дивишся? — Добре, — промовив Гаврило і помовчав. — Гаразд, нема чого сказати! Капітон тільки плічками пересмикнув. «А ти, мабуть, краще?» — подумав він подумки. — Ну, подивися на себе, ну, подивися, — вів далі з докором Гаврило, — ну, на кого ти схожий? Капітон окинув спокійним поглядом свій виснажений і обірваний сюртук, свої латані панталони, з особливою увагою оглянув він свої діряві чоботи, особливо той, об шкарпетку якого так пишно спиралася його права ніжка, і знову дивився на дворецького.— А що? - Що з? - повторив Гаврило. - Що з? Ще ти кажеш: що? На біса ти схожий, згрішив я, грішний, ось на кого ти схожий. Капітон швидко заблимав очима. «Лягайтеся, мовляв, лайтеся, Гаврило Андрійовичу», — подумав він знову про себе. — Адже ти знову п'яний був,— почав Гаврило,— знову ж таки? А? ну, відповідай же. — За слабкістю здоров'я спиртним напоям справді піддавався, — заперечив Капітон. - За слабкістю здоров'я!.. Мало тебе карають - ось що; а в Пітері ще був у навчанні... Багато чого ти вивчився в навчанні! Тільки хліб задарма їж. — У цьому випадку, Гаврило Андрійовичу, один мені суддя: сам бог, і більше нікого. Той один знає, який я людина на цьому світі суть і чи даремно хліб їм. А щодо міркування до пияцтва, то й у цьому випадку винен не я, а більше один товариш; сам же мене він здурив, та й зполітикував, пішов тобто, а я... — А ти лишився, гусь, на вулиці. Ах ти, загублена людина! Ну, та річ не в тому, — продовжував дворецький, — а ось що. Барині...— тут він помовчав,— пані завгодно, щоб ти одружився. Чуєш? Вони вважають, що ти розсудишся, одружившись. Розумієш? — Як не розуміти. - Ну так. По-моєму, краще б тебе добре в руки взяти. Ну, та це вже їхня справа. Що ж? ти згоден? Капітон усміхнувся. — Одруження справа хороша для людини, Гаврило Андрійович; і я, зі свого боку, дуже моїм приємним задоволенням. — Ну, так, — заперечив Гаврило і подумав: «Нічого сказати, акуратно говорить людина». — Тільки ось що, — продовжував він уголос, — то наречену тобі підшукали недобре. — А яку, дозвольте поцікавитися?- Тетяну. - Тетяну? І Капітон витріщив очі і відокремився від стіни. — Ну, чого ж ти злякався?.. Хіба вона тобі не до вподоби? — Яке не до вподоби, Гаврило Андрійовичу! Дівка вона нічого, робітниця, смирна дівка... Та ви ж самі знаєте, Гаврило Андрійовичу, адже той, лісовик, кікімора степова, адже він за нею... — Знаю, брате, все знаю, — з досадою перервав його дворецький, — та ж.. — Та помилуйте, Гаврило Андрійовичу! адже він мене вб'є, їй-богу вб'є, як муху якусь прихлопне; адже в нього рука, адже ви самі хочете подивитися, що в нього за рука; адже в нього просто Мініна та Пожарського рука. Адже він глухий, б'є та не чує, як б'є! Немов уві сні кулачищами махає. І вгамувати його немає жодної можливості; чому? тому, ви самі знаєте, Гаврило Андрійовичу, він глухий і, на додачу, дурний, як п'ята. Адже це якийсь звір, ідол, Гаврило Андрійович, — гірше за ідола... осика якась; за що я тепер від нього страждати повинен? Звичайно, мені вже тепер все байдуже: обтримався, затерпів чоловік, обмаслився, як коломенський горщик, — все ж я, проте, людина, а не якийсь справді нікчемний горщик. — Знаю, знаю, не розписуй... - Господи Боже мій! — з жаром продовжував черевичок, — коли ж кінець? коли, господи! Бідолашний я, бідолашний невихідний! Доля, доля моя, подумаєш! У молодих літах я був битий через німця господаря; у кращий суглоб життя мого битий від свого ж брата, нарешті в зрілі роки ось до чого дослужився... — Ех ти, мочальна душо, — промовив Гаврило. — Чого поширюєш, правда! — Як чого, Гаврило Андрійовичу! Не побоїв я боюсь, Гаврило Андрійовичу. Покарай мене пан у стінах, та подай мені при людях привітання, і все я серед людей, а тут від кого ж доводиться... — Ну, пішов геть, — нетерпляче перебив Гаврила. Капітон відвернувся і поплентався геть. — А припустимо, його б не було,— крикнув йому слідом дворецький,— ти сам згоден? — Виявляю, — заперечив Капітон і пішов. Красномовство не залишало його навіть у крайніх випадках. Дворецький кілька разів пройшов по кімнаті. — Ну, покличте тепер Тетяну, — промовив він нарешті. За кілька хвилин Тетяна увійшла трохи чутно і зупинилася біля порога. — Що накажете, Гаврило Андрійовичу? - промовила вона тихим голосом. Дворецький пильно глянув на неї. — Ну, промовив він, — Танюша, хочеш йти заміж? Пані тобі нареченого знайшла. — Слухаю, Гаврило Андрійовичу. А кого вони мені в женихи призначають? - Додала вона з нерішучістю. - Капітона, черевичка.— Слухаю. - Він легковажна людина - це точно. Але пані у цьому випадку на тебе сподівається.— Слухаю. — Одна біда... адже цей глухар, Гараська, адже він доглядає тебе. І чим ти цього ведмедя приворожила? Адже він уб'є тебе, мабуть, ведмідь такою собі... — Вб'є, Гаврило Андрійович, неодмінно вб'є. — Вб'є... Ну, то ми побачимо. Як це ти кажеш: уб'є! Хіба він має право тебе вбивати, посуди сама. — А не знаю, Гаврило Андрійовичу, чи має, чи ні. - Яка! Адже ти йому нічого не обіцяла... — Чого зволите? Дворецький помовчав і подумав: «Нерозділена ти душа!» — Ну, добре, — додав він, — ми ще поговоримо з тобою, а тепер іди, Танюша; я бачу, ти наче смиренниця. Тетяна повернулася, сперлася легенько на притулок і пішла. «А може, пані-то завтра й забуде про це весілля,— подумав дворецький,— я з чого розтривожився? Бешкетника ми цього скрутимо; коли що — у поліцію знати дамо...» — Устина Федорівна! — крикнув він голосним голосом своїй дружині, — поставте самоварчику, моя поважна... Тетяна майже весь той день не виходила з пральні. Спершу вона заплакала, потім витерла сльози і, як і раніше, почала працювати. Капітон до пізньої ночі просидів у закладі з якимсь приятелем похмурого вигляду і докладно йому розповів, як він у Пітері проживав у одного пана, який усім би взяв, та за порядками був спостережливий і до того ж однією помилкою малесенько виявлявся: хмелем набагато забирав, а щодо жіночої статі, просто в усі якості доходив... Похмурий товариш тільки підтакував; але коли Капітон оголосив нарешті, що він, з одного випадку, повинен завтра ж руку на себе накласти, похмурий товариш помітив, що час спати. І вони розійшлися грубо та мовчки. Тим часом очікування дворецького не справдилися. Бариню так зайняла думку про Капітонове весілля, що вона навіть уночі тільки про це розмовляла з однією зі своїх компаньйонок, яка трималася в неї в будинку тільки на випадок безсоння і, як нічний візник, спала вдень. Коли Гаврило увійшов до неї після чаю з доповіддю, першим її питанням було: а що наше весілля йде? Він, зрозуміло, відповідав, що йде якнайкраще і що Капітон сьогодні ж до неї з'явиться з поклоном. Пані щось нездужалося; вона недовго займалася справами. Дворецький повернувся до себе в кімнату і скликав пораду. Справа точно вимагала особливого обговорення. Тетяна не заперечила, звичайно; але Капітон оголошував, що в нього одна голова, а не дві і не три... Герасим суворо й швидко на всіх поглядав, не відходив від дівочого ганку і, здавалося, здогадувався, що починається щось для нього недобре. Ті, хто зібрався (в числі їх був присутній старий буфетник, на прізвисько дядько Хвіст, до якого всі з пошаною зверталися за порадою, хоча тільки й чули від нього, що: ось воно як, так: так, так, так) почали з того, що на всякий випадок, для безпеки, замкнули Капітона в комірчину з водоочисною машиною і почали думати міцну думу. Звичайно, легко було вдатися до сили; але боже збережи! вийде шум, пані стурбується - біда! Як бути? Думали, думали і вигадали нарешті. Неодноразово було помічено, що Герасим терпіти не міг п'яниць... Сидячи за брамою, він щоразу, бувало, з обуренням відвертався, коли повз його невірні кроки і з козирком кашкета на вусі проходив якийсь навантажений чоловік. Вирішили навчити Тетяну, щоб вона прикинулася хмільною і пройшла б, похитуючись і погойдуючись, повз Герасима. Бідолашна дівка довго не погоджувалася, але її вмовили; притому вона сама бачила, що інакше вона не відбудеться від свого любителя. Вона пішла. Капітона випустили з комірчини: справа таки до нього стосувалася. Герасим сидів на тумбочці біля воріт і тицяв лопатою в землю... З-за всіх кутів, під штор за вікнами дивилися на нього... Хитрість вдалася якнайкраще. Побачивши Тетяну, він спершу, як завжди, з ласкавим муканням закивав головою; потім придивився, упустив лопату, схопився, підійшов до неї, присунув своє обличчя до її обличчя... Вона від страху ще більше захиталася і заплющила очі... Він схопив її за руку, помчав через весь двір, увійшовши з нею в кімнату, де засідала порада, штовхнув її прямо до Капітона Тетяна так і обмерла... Герасим постояв, подивився на неї, махнув рукою, посміхнувся і пішов, важко ступаючи, у свою комірчину... Цілу добу не виходив звідти. Форейтор Антипка казав потім, що він крізь щілинку бачив, як Герасим, сидячи на ліжку, приклавши до щоки руку, тихо, мірно і тільки зрідка мукаючи — співав, тобто похитувався, заплющував очі і струшував головою, як ямщики чи бурлаки, коли вони затягують свої тужливі пісні. Антипці стало моторошно, і він відійшов від щілини. Коли ж другого дня Герасим вийшов із комірчини, в ньому особливої зміни не можна було помітити. Він тільки став ніби похмурішим, а на Тетяну і на Капітона не звертав жодної уваги. Того ж вечора вони обоє з гусями під пахвою вирушили до пані і за тиждень одружилися. В день весілля Герасим не змінив своєї поведінки ні в чому; тільки з річки він приїхав без води: якось на дорозі розбив бочку; а на ніч у стайні він так старанно чистив і тер свого коня, що той хитався, як билинка на вітрі, і перевалювався з ноги на ногу під його залізними кулаками. Все це відбувалося навесні. Минув ще рік, протягом якого Капітон остаточно спився з кола і, як людина рішуче нікуди непридатна, був відправлений з обозом у дальнє село разом зі своєю дружиною. У день від'їзду він спершу дуже хоробрився і запевняв, що куди його не пішли, хоч туди, де баби сорочки миють та вальки на небо кладуть, він не пропаде; але потім упав духом, почав скаржитися, що його везуть до неосвічених людей, і так послабшав нарешті, що навіть власну шапку на себе вдягнути не міг; якась жаліслива душа насунула її йому на лоб, поправила козирок і зверху її ляснула. Коли ж усе було готове і мужики вже тримали віжки в руках і чекали тільки слів: «З богом!», Герасим вийшов зі своєї комірчини, наблизився до Тетяни і подарував їй на згадку червону паперову хустку, куплену ним для неї ж рік тому . Тетяна, яка з великою байдужістю переносила до того моменту всі мінливості свого життя, тут, однак, не витерпіла, розплакалася і, сідаючи в воз, по-християнськи тричі поцілувалася з Герасимом. Він хотів проводити її до застави і пішов спочатку поряд з возом, але раптом зупинився на Кримському броді, махнув рукою і вирушив уздовж річки. Справа була надвечір. Він ішов тихо і дивився на воду. Раптом йому здалося, що щось борсається в тині біля самого берега. Він нахилився і побачив невелике цуценя, біле з чорними плямами, яке, незважаючи на всі свої старання, ніяк не могло вилізти з води, билося, ковзало і тремтіло всім своїм мокреньким і худеньким тілом. Герасим глянув на нещасного песика, підхопив його однією рукою, сунув її до себе в пазуху і пустився великими кроками додому. Він увійшов у свою комірчину, уклав врятованого цуценя на ліжку, прикрив його своїм важким вірменем, сбігав спочатку в стайню за соломою, потім у кухню за чашкою молока. Обережно відкинувши армяк і розстелив солому, поставив молоко на ліжко. Бідолашному песику було всього тижнів зо три, очі у нього прорізалися нещодавно; одне око навіть здавалося трохи більше іншого; вона ще не вміла пити з чашки і тільки тремтіла і мружилася. Герасим взяв її легенько двома пальцями за голову і нахилив її мордочку до молока. Собачка раптом почав пити з жадібністю, пирхаючи, тремтячи і захлинаючись. Герасим дивився, дивився та як засміється раптом... Усю ніч він порався з нею, укладав її, обтирав і заснув нарешті сам біля неї якимось радісним і тихим сном. Жодна мати так не доглядає свою дитину, як доглядав Герасим свою вихованку. (Собака виявилася сучкою.) Спочатку вона була дуже слабка, квола і собою некрасива, але потроху впоралася і вирівнялася, а місяців через вісім, завдяки невсипущим піклуванням свого рятівника, перетворилася на дуже добрий собачку іспанської породи, з довгими вухами, пухнастим хвостом у вигляді труби та великими виразними очима. Вона пристрасно прив'язалася до Герасима і не відставала від нього ні на крок, все ходила за ним, повиваючи хвостиком. Він і кличку їй дав — німі знають, що мукання їх привертає увагу інших, — він назвав її Муму. Усі люди в будинку її полюбили і теж кликали Мумуні. Вона була надзвичайно розумна, до всіх пестилася, але любила одного Герасима. Герасим сам її любив без пам'яті... і йому було неприємно, коли інші її гладили: боявся він, чи, за неї, чи ревнував він до неї — бозна! Вона його будила вранці, смикаючи його за підлозі, приводила до нього за привід стару водовізку, з якою жила г, велику дружбу, з важливістю на обличчі вирушала разом з ним на річку, чатувала його мітли та лопати, нікого не підпускала до його комірчини. . Він навмисне для неї прорізав отвір у своїх дверях, і вона ніби відчувала, що тільки в Герасимовій комірчині вона була повна господиня, і тому, увійшовши до неї, з задоволеним виглядом підхоплювалася на ліжко. Вночі вона не спала зовсім, але не гавкала без розбору, як інша дурна двірняжка, яка, сидячи на задніх лапах і піднявши морду і заплющивши очі, гавкає просто від нудьги, так, на зірки, і звичайно тричі поряд, — ні! тонкий голос Муму ніколи не лунав задарма: або чужий близько підходив до паркану, або десь піднімався підозрілий шум або шурхіт... Словом, вона стерегла чудово. Щоправда, був ще, крім неї, на подвір'ї старий пес жовтого кольору, з бурими цятками, на ім'я Вовчок, але того ніколи, навіть уночі, не спускали з ланцюга, та й він сам, за старезністю своєю, зовсім не вимагав свободи — лежав собі згорнувшись у своїй будці і лише зрідка видавав сипкий, майже беззвучний гавкіт , який одразу ж припиняв, ніби сам відчуваючи всю його марність. У панську хату Муму не ходила і, коли Герасим носив у кімнати дрова, завжди залишалася назад і нетерпляче його чекала біля ганку, навгостривши вуха і повертаючи голову то праворуч, то раптом ліворуч, при найменшому стукоті за дверима. Так минув ще рік. Герасим продовжував свої дворницькі заняття і дуже був задоволений своєю долею, як раптом сталася одна несподівана обставина... а саме: Одного чудового літнього дня пані зі своїми приживалками ходила по вітальні. Вона була в дусі, сміялася і жартувала; приживалки сміялися і жартували теж, але особливої радості вони не відчували: у будинку не дуже любили, коли на пані знаходила весела година, бо, по-перше, вона тоді вимагала від усіх негайного і повного співчуття і сердилась, якщо в когось Або обличчя не сяяло задоволенням, а по-друге, ці спалахи в неї тривали недовго і зазвичай замінювалися похмурим і кислим настроєм. Того дня вона якось щасливо підвелася; на картах їй вийшло чотири валети: виконання бажань (вона завжди гадала вранці) — і чай їй здався особливо смачним, за що покоївка отримала на словах похвалу та грішми гривеньник. З солодкою усмішкою на зморщених губах гуляла пані по вітальні і підійшла до вікна. Перед вікном був розбитий палісадник, і на середній клумбі, під рожевим кущом, лежала Муму і ретельно гризла кістку. Пані побачила її. - Боже мій! — раптом вигукнула вона, — що то за собака? Приживалка, до якої звернулася пані, заметалася, бідненька, з тим тужливим занепокоєнням, яке зазвичай опановує підвладна людина, коли він ще не знає добре, як йому зрозуміти вигук начальника. — Н... н... не знаю, — пробурмотіла вона, — здається, німого. - Боже мій! — перервала пані, — та вона премиленька собачка! Наказуйте її привести. Давно вона в нього? Як же я це її не бачила досі?.. Звеліть її привести. Приживалка відразу пурхнула в передпокій. - Людина, людина! - закричала вона, - приведіть якнайшвидше Муму! Вона в палісаднику. — А її Муму звуть, — промовила пані, — дуже добре ім'я. - Ах, дуже! - Заперечила приживалка. — Скоріше, Степане! Степан, дужий хлопець, що перебував на посаді лакея, кинувся стрімголов у палісадник і хотів був схопити Муму, але та спритно вивернулась з-під його пальців і, піднявши хвіст, пустилася на всі лопатки до Герасима, який на той час біля кухні вибивав і витрушував діжку, перевертаючи її в руках, як дитячий барабан. Степан побіг за нею слідом, почав ловити її біля ніг її господаря; але спритний песик не давався чужому в руки, стрибав і вивертався. Герасим дивився з усмішкою на всю цю метушню; нарешті Степан з досадою підвівся і поспішно пояснив йому знаками, що пані, мовляв, вимагає свого собаку до себе. Герасим трохи здивувався, проте покликав Муму, підняв її з землі і передав Степанові. Степан приніс її до вітальні і поставив на паркет. Пані почала її ласкавим голосом кликати до себе. Муму, яка зроду ще не була в таких чудових покоях, дуже злякалася і кинулася було до дверей, але, відштовхнута послужливим Степаном, затремтіла і притулилася до стіни. — Муму, Муму, підійди ж до мене, підійди до пані,— казала пані,— підійди, дурненька... не бійся... - Підійди, підійди, Муму, до пані, - твердили приживалки, - підійди. Але Муму тужливо оглядалася довкола і не рушала з місця. — Принесіть їй щось поїсти, — сказала пані. - Яка вона дурна! до пані не йде. Чого боїться? — Вони ще не звикли, — промовила несміливим і розчуливим голосом одна з приживалок. Степан приніс блюдечко з молоком, поставив перед Муму, але Муму навіть і не понюхала молока і все тремтіла і озиралася, як і раніше. - Ах, яка ж ти! - промовила пані, підходячи до неї, нахилилася і хотіла погладити її, але Муму судорожно повернула голову і вишкірила зуби. Бариня швидко відсмикнула руку. Відбулося миттєве мовчання. Муму слабо вискочила, ніби скаржачись і вибачаючись... Бариня відійшла і насупилась. Раптовий рух собаки її налякав. - Ах! — закричали всі приживалки, — чи не вкусила вона вас, збережи бог! (Муму в життя своє нікого ніколи не вкусила.) Ах, ах! — Віднести її геть, — промовила стара старенька. — Поганий песик! яка вона зла! І, повільно повернувшись, попрямувала вона до свого кабінету. Приживалки несміливо переглянулись і пішли за нею, але вона зупинилася, холодно подивилася на них, промовила: «Навіщо це? адже я вас не кличу», — і пішла. Приживалки замахали руками на Степана; той підхопив Муму і викинув її скоріше за двері, прямо до ніг Герасима, а через півгодини в хаті вже царювала глибока тиша, і стара пані сиділа на своєму дивані похмуріша за грозову хмару. Які дрібниці, подумаєш, можуть іноді засмутити людину! До самого вечора пані була не в дусі, ні з ким не розмовляла, не грала в карти і ніч погано провела. Надумала, що одеколон їй подали не той, який звичайно подавали, що подушка в неї пахне милом, і змусила кастеляншу всю білизну перенюхати, — словом, дуже хвилювалася і «гарячилася». Наступного ранку вона веліла покликати Гаврилу годиною раніше, ніж звичайно. — Скажи, будь ласка, — почала вона, як тільки той, не без якогось внутрішнього белькотіння, переступив поріг її кабінету, — що то за собака у нас на подвір'ї всю ніч гавкав? мені спати не дала! — Собака... якийсь... може, німого собака, — сказав він не зовсім твердим голосом. — Не знаю, чи німого, чи іншого, тільки спати мені не дала. Та я й дивуюсь, на що така прірва собак! Бажаю знати. Адже є у нас двірський собака? — Як же, є. Дзига-с. — Ну чого, на що нам ще собака? Тільки одні заворушення заводити. Старшого немає в хаті – ось що. І на що німому собаку? Хто йому дозволив собак у мене на подвір'ї тримати? Вчора я підійшла до вікна, а вона в палісаднику лежить, якусь гидоту притягла, гризе, а в мене там троянди посаджені... Пані помовчала. — Щоб її сьогодні тут не було... чуєш?— Слухаю. - Сьогодні ж. А тепер іди. До доповіді я тебе потім покличу.Гаврило вийшов. Проходячи через вітальню, дворецький для порядку переставив дзвіночок з одного столу на інший, тишком-нишком висмикав у залі свій качиний ніс і вийшов у передню. У передній на конику спав Степан, у положенні вбитого воїна на батальній картині, судорожно витягнувши оголені ноги з-під сюртука, що служив йому замість ковдри. Дворецький розштовхав його і напівголосно повідомив йому якийсь наказ, на який Степан відповідав напівзівком, напівреготом. Дворецький пішов, а Степан схопився, натягнув на себе каптан і чоботи, вийшов і зупинився біля ганку. Не минуло п'яти хвилин, як Герасим з'явився з величезною в'язкою дров за спиною, у супроводі нерозлучної Муму. (Пані свою спальню і кабінет наказувала протоплювати навіть улітку.) Герасим став боком перед дверима, штовхнув її плечем і ввалився в будинок зі своєю ношею. Муму, як завжди, залишилася його чекати. Тоді Степан, улучивши зручну мить, раптово кинувся на неї, як шуліка на курча, придавив її грудьми до землі, згріб у оберемок і, не одягнувши навіть картуза, вибіг з нею на подвір'я, сів на першого-ліпшого візника і поскакав до Охотного ряду. Там він швидко знайшов покупця, якому поступився її за півтинник, з тим, щоб він принаймні тиждень протримав її на прив'язі, і одразу повернувся; але, не доїжджаючи додому, зліз із візника і, обійшовши двір навколо, із заднього провулка, через паркан перескочив надвір; в хвіртку він побоявся йти, як би не зустріти Герасима. Втім, його занепокоєння було марно: Герасима вже не було надворі. Вийшовши з дому, він одразу схопився Муму; він ще не пам'ятав, щоб вона колись не дочекалася його повернення, став всюди бігати, шукати її, кликати по-своєму... кинувся у свою комірчину, на сінок, вискочив надвір — туди-сюди... Зникла! Він звернувся до людей, з найвідчайдушнішими знаками питав про неї, показуючи на піваршина від землі, малював її руками... Інші точно не знали, куди поділася Муму, і тільки головами хитали, інші знали і посміювалися йому у відповідь, а дворецький набув надзвичайно важливого вигляду і почав кричати на кучерів. Тоді Герасим побіг з двору геть. Вже смеркало, як він повернувся. За його стомленим виглядом, по невірній ході, по запиленому одязі його можна було припускати, що він встиг обіжджати пів-Москви. Він зупинився проти панських вікон, окинув поглядом ґанок, на якому стовпилося чоловік сім дворових, відвернувся і промимрив ще раз: «Муму!» — Муму не озвалася. Він пішов геть. Всі подивилися йому вслід, але ніхто не посміхнувся, не сказав слова... а цікавий форейтор Антипка розповідав наступного ранку в кухні, що німий всю ніч охав. Весь наступний день Герасим не показувався, тому замість нього за водою мав з'їздити кучер Потап, чим кучер Потап дуже лишився незадоволений. Пані запитала Гаврила, чи виконано її наказ. Гаврило відповідав, що виконано. Наступного ранку Герасим вийшов зі своєї комірчини на роботу. На обід він прийшов, поїв і пішов знову, нікому не вклонившись. Його обличчя, і без того неживе, як у всіх глухонімих, тепер наче скам'яніло. Після обіду він знову йшов з двору, але ненадовго, повернувся і одразу подався на сінник. Настала ніч, місячна, ясна. Тяжко зітхаючи й невпинно повертаючись, лежав Герасим і раптом відчув, ніби його смикають за підлогу; він весь затремтів, але не підняв голови, навіть замружився; але знову його смикнули, сильніше колишнього; він схопився... Перед ним, з уривком на шиї, крутилась Муму. Протяжний крик радості вирвався з його безмовних грудей; він схопив Муму, стиснув її у своїх обіймах; вона в одну мить облизала йому ніс, очі, вуса і бороду... Він постояв, подумав, обережно зліз із сінника, озирнувся і, переконавшись, що ніхто його не побачить, благополучно пробрався до своєї комірчини. Герасим уже раніше здогадався, що собака пропав не сам собою, що його, мабуть, звели за наказом пані; люди йому пояснили знаками, як його Муму на неї озброїлася, — і він наважився вжити своїх заходів. Спершу він нагодував Муму хлібом, обласкав її, уклав, потім почав міркувати, та всю ніч безперервно й міркував, як би краще її сховати. Нарешті він придумав весь день залишати її в комірчині і лише зрідка до неї навідуватись, а вночі виводити. Отвір у дверях він щільно заткнув старим своїм вірменем і на світанку було вже на подвір'ї, як ні в чому не бувало, зберігаючи навіть (невинну хитрість!) колишню похмурість на обличчі. Бідолашному глухому в голову не могло спасти, що Муму себе виском своїм видасть: справді, всі в хаті незабаром дізналися, що собака німого вернулася і сидить у нього під замком, але, з жалю до нього і до неї, а частково, можливо, і зі страху перед ним, не давали йому зрозуміти, що відвідали його таємницю. Дворецький один почухав у потилиці, та махнув рукою. «Ну, мовляв, бог із ним! Може, до пані не дійде!» Зате ніколи німий так не старався, як того дня: вичистив і вискреб увесь двір, виполов усі трави до єдиної, власноруч посмикував усі кілочки в паркані палісадника, щоб упевнитися, чи досить вони міцні, і сам же їх потім забив, — словом, порався і клопотав так, що навіть пані звернула увагу на його дбайливість. Протягом дня Герасим рази два крадькома ходив до своєї затворниці; коли ж настала ніч, він ліг спати разом з нею в комірчині, а не на сінувалі, і тільки о другій годині вийшов погуляти з нею на чистому повітрі. Походивши з нею досить довго двором, він уже збирався повернутися, як раптом за парканом, з боку провулка, пролунав шарудіння. Муму нагострила вуха, загарчала, підійшла до паркану, понюхала і залилася гучним і пронизливим гавканням. Якийсь п'яний чоловік надумав там угнездитися на ніч. У цей час пані щойно засинала після тривалого «нервичного хвилювання»: ці хвилювання в неї завжди траплялися після надто ситної вечері. Раптовий гавкіт її розбудив; серце в неї забилося і завмерло. «Дівки, дівки! - Простогнала вона. — Дівчата!» Перелякані дівки скочили до неї в спальню. «Ох, ох, вмираю! — промовила вона, сумно розводячи руками. — Знову, знову цей собака!.. Ох, пошліть за лікарем. Вони хочуть мене вбити... Собака, знову собака! Ох! — і вона закинула голову назад, що мало означати непритомність. Кинулися за лікарем, тобто за домашнім лікарем Харітон. Цей лікар, якого все мистецтво полягало в тому, що він носив чоботи з м'якими підошвами, умів делікатно братися за пульс, спав чотирнадцять годин на добу, решту часу все зітхав та безперестанку пригощав пані лавровишневими краплями, — цей лікар відразу ж прибіг; і, коли пані розплющила очі, негайно підніс їй на срібному підноску чарку із заповітними краплями. Бариня прийняла їх, але відразу ж сльозливим голосом стала знову скаржитися на собаку, на Гаврилу, на свою долю, на те, що її, бідну, стару жінку, всі покинули, що ніхто про неї не шкодує, що всі хочуть її смерті. Тим часом нещасна Муму продовжувала гавкати, а Герасим даремно намагався відкликати її від огорожі. «От… ось… знову…» — пролепетала пані і знову підкотила очі під лоба. Лікар шепнув дівці, та кинулась у передпокій, розштовхала Степана, той побіг будити Гаврилу, Гаврило згаряче звелів підняти весь будинок. Герасим обернувся, побачив замиготілі вогні та тіні у вікнах і, почувши серцем лихо, схопив Муму під пахву, вбіг у комірчину й замкнувся. За кілька хвилин п'ятеро людей ломилися в його двері, але, відчувши опір засуву, зупинилися. Гаврило прибіг у страшних похапках, наказав їм усім залишатися тут до ранку і чатувати, а сам потім кинувся в дівочу і через старшу компаньйонку Любов Любимівну, з якою разом крав і враховував чай, цукор та іншу бакалею, велів доповісти пані, що собака, до Нещастя, знову звідкись прибігла, але що завтра ж її в живих не буде і щоб пані зробила милість не гнівалася і заспокоїлася. Бариня, мабуть, не так скоро заспокоїлася, та лікар поспіхом замість дванадцяти крапель налив цілих сорок: сила лавровішення і подіяла — через чверть години пані вже спочивала міцно і мирно; а Герасим лежав, увесь блідий, на своєму ліжку і сильно стискав пащу Муму. Наступного ранку пані прокинулася досить пізно. Гаврило чекав на її пробудження для того, щоб дати наказ до рішучого натиску на Герасимів притулок, а сам готувався витримати сильну грозу. Але грози не сталося. Лежачи в ліжку, пані веліла покликати старшу приживалку. — Любов Любимівно, — почала вона тихим і слабким голосом; вона іноді любила прикинутися загнаною та сирітливою страждальницею; нема чого й казати, що всім людям у домі ставало тоді дуже ніяково, — Любов Любимівно, ви бачите, яке моє становище; Ідіть, душа моя, до Гаврили Андрійовича, поговоріть з ним: невже для нього якийсь песик дорожчий за спокій, саме життя його пані? Я б не хотіла цьому вірити, — додала вона з виразом глибокого почуття, — ідіть, душа моя, будьте такі добрі, ідіть до Гаврила Андреїча. Любов Любимівна вирушила до Гаврилиної кімнати. Невідомо, про що відбувалася в них розмова; але згодом цілий натовп людей рухався через двір у напрямку комірчини Герасима: попереду виступав Гаврило, притримуючи рукою картуз, хоча вітру не було; біля нього йшли лакеї та кухарі; з вікна дивився дядько Хвіст і розпоряджався, тобто тільки так розводив руками; позаду всіх стрибали і кривлялися хлопчаки, з яких половина набігла чужих. На вузьких сходах, що вели до комірчини, сидів один вартовий; біля дверей стояли два інші, з ціпками. Стали лізти сходами, зайняли її на всю довжину Гаврило підійшов до дверей, стукнув у неї кулаком, крикнув:- Відчини. Почувся здавлений гавкіт; але відповіді не було. — Кажуть, відчини! - повторив він. — Так, Гаврило Андрійовичу,— зауважив знизу Степан,— він же глухий — не чує. Усі засміялися. - Як же бути? — заперечив Гаврило. — А в нього там дірка в дверях,— відповів Степан,— то ви палицею поворухнете. Гаврило нахилився. — Він її вірменем якимось заткнув, дірку. — А ви армяк пропхайте всередину. Тут знову пролунав глухий гавкіт. — Бач, бач, сама дається взнаки, — помітили в натовпі і знову засміялися. Гаврило почухав у себе за вухом. - Ні, брате, - продовжував він нарешті, - армяк-то ти пропихай сам, коли хочеш. — А що ж, будьте ласкаві! І Степан видерся нагору, взяв палицю, просунув усередину вірмоха і почав балакати в отворі палицею, примовляючи: «Виходь, виходь!» Він ще бовкав ласою, як раптом двері комірчини швидко відчинилися — вся челядь одразу стрімголов скотилася зі сходів, Гаврило перш за все. Дядько Хвіст замкнув вікно. — Ну, ну, ну, ну,— кричав Гаврило з двору,— дивись у мене, дивись! Герасим нерухомо стояв на порозі. Натовп зібрався біля підніжжя сходів. Герасим дивився на всіх цих людей у німецьких каптанах зверху, трохи вперши руки в боки; у своїй червоній селянській сорочці він здавався якимсь велетнем перед ними. Гаврило зробив крок уперед. — Дивись, брате, — промовив він, — у мене не пустуй. І він почав йому пояснювати знаками, що пані, мовляв, неодмінно вимагає твого собаки: подавай, мовляв, його зараз, бо лихо буде. Герасим глянув на нього, показав на собаку, зробив знак рукою біля своєї шиї, ніби затягуючи петлю, і з питаючим обличчям глянув на дворецького. — Так, так, — заперечив той, киваючи головою, — так, безперечно. Герасим опустив очі, потім раптом струснувся, знову вказав на Муму, яка весь час стояла біля нього, невинно помахуючи хвостом і з цікавістю поводячи вухами, повторив знак удушення над своєю шиєю і значно вдарив себе в груди, ніби оголошуючи, що він сам бере. на себе знищити Муму. — Та ти обдуриш,— замахав йому у відповідь Гаврило. Герасим глянув на нього, зневажливо посміхнувся, знову вдарив себе в груди і зачинив двері. Усі мовчки переглянулись. — Що ж це означає? — почав Гаврило. - Він замкнувся? — Залишіть його, Гаврило Андрійовичу,— промовив Степан,— він зробить, коли обіцяв. Вже він такий... Коли він обіцяє, це напевно. Він не те, що наш брат. Що правда то правда. Так. — Так, — повторили всі й похитали головами. - Це так. Так. Дядько Хвіст відчинив вікно і теж сказав: «Так». — Ну, мабуть, подивимося, — заперечив Гаврило, — а варту таки не знімати. Гей ти, Єрошко! — додав він, звертаючись до якоїсь блідої людини, у жовтому козакині, що вважався садівником, — що тобі робити? Візьми палицю та сиди тут, і щойно, зараз до мене біжи! Єрошка взяв палицю і сів на останню сходинку. Натовп розійшовся, виключаючи небагатьох цікавих і хлопчаків, а Гаврило повернувся додому і через Любов Любимівну велів доповісти пані, що все виконано, а сам про всяк випадок послав форейтора до ходаку. Бариня зав'язала в носовій хустці вузлик, налила на нього одеколону, понюхала, потерла собі віскі, наїлася чаю і, ще під впливом лавровишневих крапель, заснула знову. Через годину після цієї тривоги двері комірчини розчинилися і здався Герасим. На ньому був святковий каптан; він вів Муму на мотузку. Єрошка відступився і дав йому пройти. Герасим попрямував до воріт. Хлопці і всі, хто був на дворі, провів його очима, мовчки. Він навіть не обернувся; шапку надів лише на вулиці. Гаврило послав слідом за ним того ж Єрошку як спостерігач. Єрошка побачив здалеку, що він увійшов до шинку разом із собакою, і почав чекати його виходу. У корчмі знали Герасима і розуміли його знаки. Він спитав собі щію з м'ясом і сів, спершись руками на стіл. Муму стояла біля його стільця, спокійно поглядаючи на нього своїми розумними очима. Шерсть на ній так і лисніла: видно було, що її нещодавно вичісали. Принесли Герасимові щей. Він накришив туди хліба, дрібно порубав м'ясо і поставив тарілку на підлогу. Муму почала їсти зі звичайною своєю ввічливістю, ледве торкаючись мордочкою до страви. Герасим довго дивився на неї; дві важкі сльози раптом викотилися з його очей: одна впала на крутий лобик собачки, друга — у щи. Він затулив обличчя своє рукою. Муму з'їла півтарілки і відійшла, облизуючись. Герасим підвівся, заплатив за щі і вийшов геть, супроводжуваний дещо дивним поглядом статевого. Єрошка, побачивши Герасима, заскочив за ріг і, пропустивши його повз, знову вирушив за ним. Герасим йшов не поспішаючи і не спускав Муму з мотузки. Дійшовши до рогу вулиці, він зупинився, ніби в роздумі, і раптом швидкими кроками вирушив до Кримського броду. На дорозі він зайшов на подвір'я будинку, до якого прибудовувався флігель, і виніс звідти дві цеглини під пахвою. Від Кримського броду він повернув берегом, дійшов до одного місця, де стояли два човники з веслами, прив'язаними до кілочків (він уже помітив їх раніше), і схопився в одну з них разом з Муму. Кульгавий дідок вийшов з-за куреня, поставленого в кутку городу, і закричав на нього. Але Герасим тільки закивав головою і так сильно почав гребти, хоч і проти течії річки, що в одну мить помчав сажнів на сто. Старий постояв, постояв, почухав собі спину спершу лівою, потім правою рукою і повернувся, кульгаючи, в курінь. А Герасим усе греб та греб. Ось уже Москва залишилася назад. Ось уже потяглися по берегах луки, городи, поля, гаї, з'явилися хати. Повіяло селом. Він кинув весла, припав головою до Мума, що сиділа перед ним на сухій перекладинці — дно було залите водою — і залишився нерухомим, схрестивши могутні руки в неї на спині, тим часом як човен хвилею помалу відносило назад до міста. Нарешті Герасим випростався, поспішно, з якимось болючим озлобленням на обличчі, огорнув мотузкою узяту ним цеглу, приробив петлю, надів її на шию Муму, підняв її над річкою, востаннє подивився на неї... Вона довірливо і без страху поглядала на нього й трохи махала хвостиком. Він відвернувся, заплющив очі і розтиснув руки... Герасим нічого не чув, ні швидкого вереску падаючої Муму, ні тяжкого сплеску води; для нього найгучніший день був безмовний і беззвучний, як жодна сама тиха ніч не беззвучна для нас, і коли він знову розплющив очі, як і раніше поспішали по річці, як би ганяючись один за одним, маленькі хвилі, як і раніше, похлюпували вони об боки човна, і тільки далеко назад до берега розбігалися якісь широкі кола. Єрошка, як тільки Герасим зник у нього з очей, повернувся додому і доніс усе, що бачив. — Так, так, — зауважив Степан, — він її втопить. Можна бути спокійним. Коли він що обіцяв... Протягом дня ніхто не бачив Герасима. Він удома не обідав. Настав вечір; зібралися на вечерю всі, крім неї. — Який дивовижний цей Герасим! — пропищала товста прачка, — чи можна так через собаку прокладатись!.. Право! — Та Герасим був тут, — раптом вигукнув Степан, загребаючи собі ложкою каші.- Як? коли? — Та ось години дві тому. Як же. Я з ним у воротах зустрівся; він уже звідси йшов, з двору виходив. Я хотів запитати його щодо собаки, та він, видно, не в дусі був. Ну, і штовхнув мене; мабуть, він так тільки відсторонити мене хотів: мовляв, не чіпляйся, — та такого незвичайного ляща мені в станову жилу підніс, важливо так, що ой-ой-ой! — І Степан з мимовільною усмішкою потиснувся і потер собі потилицю. - Так, - додав він, - рука в нього, благодатна рука, нема чого сказати. Усі посміялися над Степаном і після вечері розійшлися спати. А тим часом у ту саму пору по Т...у шосе старанно й безупинно крокував якийсь велетень, з мішком за плечима і з довгим ціпком у руках. То був Герасим. Він поспішав без оглядки, поспішав додому, до себе на село, на батьківщину. Втопивши бідолашну Муму, він прибіг у свою комірчину, швидко вклав деякі пожитки в стару попону, зв'язав її вузлом, звалив на плече та й був такий. Дорогу він добре помітив ще тоді, коли його везли до Москви; село, з якого пані його взяла, лежало всього за двадцять п'ять верст від шосе. Він йшов по ньому з якоюсь незламною відвагою, з відчайдушною і разом радісною рішучістю. Він йшов; широко розкрилися його груди; очі жадібно і прямо кинулися вперед. Він поспішав, ніби мати-старенька чекала його на батьківщині, ніби вона кликала його до себе після довгого мандрування на чужому боці, в чужих людях... Щойно настала літня ніч була тиха і тепла; з одного боку, там, де сонце закотилося, край неба ще білів і слабо рум'янився останнім відблиском дня, що зникав, — з іншого боку вже здіймався синій, сивий сутінок. Ніч йшла звідти. Перепела сотнями гриміли кругом, запуски переклинивалися драбини... Герасим не міг їх чути, не міг він чути також чуйного нічного шушукання дерев, повз які його проносили сильні його ноги, але він відчував знайомий запах жита, яким так і віяло з темних полів. , відчував, як вітер, що летів йому назустріч - вітер з батьківщини - ласкаво вдаряв у його обличчя, грав у його волоссі та бороді; бачив перед собою дорогу, що біліла, — дорогу додому, пряму як стріла; бачив у небі численні зірки, що світили його шляхи, і як лев виступав сильно і бадьоро, так що коли сонце, що сходить, осяяло своїми волого-червоними променями молодця, що тільки що розходився, між Москвою і ним лягло вже тридцять п'ять верст... Через два дні він уже був удома, у своїй хаті, на превеликий подив солдатки, яку туди поселили. Молячись перед образами, зараз же вирушив він до старості. Староста спочатку здивувався; але сіножаті тільки що починався; Герасимові, як чудовому працівникові, тут же дали косу в руки — і пішов косити він по-старому, косити так, що мужиків тільки пробирало, дивлячись на його розмахи та загреби. А в Москві, другого дня після втечі Герасима, хапилися його. Пішли до його комірчини, обнишпорили її, сказали Гаврилі. Той прийшов, подивився, знизав плечима і вирішив, що німий або біг, або утоп разом зі своїм безглуздим собакою. Дали знати поліції, доповіли пані. Бариня розгнівалася, розплакалася, веліла відшукати його будь-що, запевняла, що вона ніколи не наказувала знищувати собаку, і нарешті такий дала наганяй Гаврилі, що той цілий день тільки трусив головою та примовляв: «Ну!», поки дядько Хвіст його не урезонив, сказавши йому: «Ну-у!». Нарешті прийшла звістка із села про прибуття туди Герасима. Пані дещо заспокоїлася; спершу було наказано негайно витребувати його назад до Москви, потім, проте, оголосила, що така невдячна людина їй зовсім не потрібна. Втім, вона незабаром сама померла; а спадкоємцям її було не до Герасима: вони й інших матусиних людей розпустили по оброку. І живе досі Герасим бобилем у своїй самотній хаті; здоровий і могутній як і раніше, і працює за чотирьох як і раніше, і як і раніше важливий і статечний. Але сусіди помітили, що з часу повернення з Москви він зовсім перестав водитися з жінками, навіть не дивиться на них, і жодного собаки у себе не тримає. «Втім, — тлумачать мужики, — його ж щастя, що йому не набути бабуся; а собака – на що йому собака? до нього на подвір'я злодія оселом не затягти! Така ходить чутка про богатирську силу німого.На глухій московській вулиці стоїть будинок старої пані-вдови. Його прикрашають колони, і бачиться колишня його краса. У пані є кілька дочок, але всі вони давно одружені, тому живе вона зовсім одна, якщо не брати до уваги безліч слуг.
Тут ми знайомимося з двірником Герасимом - найпомітнішою, мабуть, людиною при дворі. Його всі дещо бояться. Він має могутню статуру, але вродився глухонімим. Барині він сподобався гарною характеристикою працівника, тому вона забрала його з села і найняла на роботу. Герасимові не просто було звикнути до міста і галасливого життя, адже воно виросло на сільських просторах. Але працює він чудово і тут, у пані на служінні, і навіть дрібним злодюжкам страшно залазити у двір, знаючи, що там за господарством доглядає Герасим. Оселився двірник недалеко від кухні, там має окрему комірчину. Продовжимо короткий зміст "Муму".
Вся челядь розуміє, що пані має над прислугою безрозмірну владу. Серед них є ще один помітний персонаж – башмачник Капітон Клімов. Всі знають, що він сильно п'є, тому захотілося якось пані одружити його з боязкою та забитою прачкою Тетяною. Таким чином, вважає пані, Капітон охолоне. Ніхто не сміє заперечувати їй, і дворецький Гаврило за дорученням господині починає готувати весілля. На той час Герасим живе у пані вже близько року.
Тетяні двадцять вісім років, вона струнка по фігурі, і у неї біляве волосся. Герасим переймається до неї симпатією, і по-своєму починає залицяння – дещо незграбні та боязкі. Вирішує Герасим, нарешті, звернутися до пані з проханням видати Тетяну заміж саме за нього, і для цього він сподівається отримати новий каптан, щоб постати перед господинею в належному образі.
Не забувайте, що короткий зміст "Муму" представлений літературним порталом
У дворецького Гаврила тепер ціла неприємність. Як бути, адже хоч пані Герасим до душі, якою парою може стати глухонімою для молодої дівчини? «Наречений» Капітон теж не по собі – Герасима він явно побоюється. Є шанс, вважає дворецький, що, як часто буває, у пані вийде ця ідея з голови, але все виходить навпаки – вона щодня цікавиться весільною підготовкою Капітона та Тетяни.
І ось у Гаврила дозрів свій хитромудрий план, як засмутити стосунки Герасима та Тетяни. Справа в тому, що двірник не переносить п'яниць, і тому, як він побачить хмільну Тетяну, вирішив дворецький, він сам від неї відмовиться. План спрацьовує, і весілля Капітона із пралькою відбулося.
Через рік Капітон майже спився, тому пані вирішує відправити його і Тетяну з міста до села. Проводячи Тетяну, Герасим обдаровує її червоною хусткою, яку він купив для дівчини близько року тому. Підходимо до кульмінації оповідання "Муму", короткий зміст якого ви читаєте.
Назад Герасим іде берегом річки, і раптом помічає, як тоне щеня. Виловивши собачку, він приносить його до себе додому. Цуценя виявляється напрочуд ладним, у нього пухнастий хвіст, великі очіта довгі вуха. Зве Герасим щеня Муму.
Тепер Муму скрізь із двірником – допомагає сторожити вночі господарство, не будить нікого гавканням, і його люблять усі слуги. Минає ще рік. Пані ходить по вітальні, і, визирнувши у двір, бачить Муму. Настрій у пані піднесений, хоча приживалки такого настрою дуже бояться, адже після такого «веселого часу» вона впадає в тугу і гнівливість. Відбувається сумна історія: стара наказує доставити собачку в будинок, але Муму лякається пані і тому не тільки гарчить на неї, а й загартується. Вмить помінявши настрій, стара велить Муму забиратися геть.
Вночі пані не до сну, вона біситься, і вранці скаржиться всім, що не могла спати через собачий гавкіт. Після цього лакей отримує наказ прибрати з дому Муму. Лакей не сміє не послухатися, і вирушає до Мисливського ряду, щоб її продати. За Муму дають півтинник. Герасим сам не свій, він кидає все, шукає свого друга, але знайти не може, щоправда, через день Муму сама знаходить Герасима, а на шиї у неї видніється обірвана мотузка. Шкода, що короткий зміст "Муму" на нашому сайті сайт не може вмістити всіх фарб розповіді, для цього варто прочитати розповідь повністю.
Здогадується двірник, хто винен у зникненні собаки, до того ж за допомогою жестів його припущення підтверджують, розповівши про випадок у панському будинку. Герасим ховає Муму, але це не допомагає – пані чує вночі її гавкіт і б'ється в істериці, після чого дворецький обіцяє позбутися Муму назовсім.
Наказ пані дворецький доносить до бідного Герасима, причому сам глухонімий двірник вирішує взятися за це завдання. Він одягається в кращий свій одяг, щедро годує собачку, а потім на човні разом з нею пливе до середини річки. У човні вони прощаються, і Герасим, прив'язавши до шиї Муму цеглу, топить єдиного друга.
Після цього Герасим, зібравши речі, залишає панський будинок і повертається до свого села. Декілька днів йде у Герасима на пішу дорогу, але в селі раді йому. Спочатку стара-паниня шукає його в Москві, але коли дізнається, що він повернувся до села, вирішує не виписувати його назад. Навіщо потрібна їй людина з таким невдячним серцем?
У Герасима в селі стара хатинка, так і проживає він у ній. Жінки його не цікавлять, і собаки він так жодного й не завів.
Ви прочитали короткий зміст "Муму". Обов'язково регулярно заходьте до нашого розділу Короткі змісти, адже там зібрані сотні викладів найрізноманітніших літературних творів.
Прочитавши зараз цю сумну історію, ви напевно подумали, чому Герасим вирішив саме так розпорядитися своїм єдиним другом? Невже неможливо було щось вигадати, наприклад, втекти до себе в село разом із Муму? Складне питання, і Тургенєв тут недарма торкається цієї теми, такої наболілої для своєї епохи. Ми підготували статтю "Чому Герасим утопив Муму", прочитайте відповідь на це запитання.
А крім того, читаючи короткий зміст "Муму", ви, швидше за все, здивувалися, чому Герасим погодився жити у пані, чому весь двір так боявся старої, і навіть весіллям веліла вона, не залишаючи вибору простим людям. На ці та інші питання ви знайдете відповіді у статті
"Муму" - класичний твір світової літератури. Це зворушлива розповідь про нелегку долю кріпаків, їхні прості цінності і суворі рішення, на яке здатне черство серце тих, хто здобув владу. За мотивами оповідання знято однойменний мультфільм.
Історія створення
Біографія письменника зіграла не останню роль його творчості. Народившись у сім'ї поміщиці, що виявляла жорстокість стосовно селян, хлопчик спостерігав страшні розправи над тими, хто міг відповісти на її ненависть справою. Розуміючи всю силу соціальної несправедливості, Тургенєв виступав проти кріпосного права. У оповіданні «Муму» відбито події, що мали місце у його родовому маєтку.
Робота над твором йшла, доки автор перебував ув'язнений. Йому нелегко далася смерть. Будучи близьким письменнику, він страшенно переживав його смерть, становлячи некролог. Про смерть Гоголя у пресі не було жодного слова. Некролог, виданий "Московськими відомостями", став причиною, через яку Тургенєв потрапив під арешт. На волі він опинився за місяць.
Будучи в ув'язненні, Тургенєв жив на С'їжжі, поруч з екзекуційною кімнатою, де сікли кріпаків. Постійно слухаючи крики і стогін людей, чия доля не була прихильною, письменник згадував жорстокі тортури, що проходили в його матері. Відновлюючи у пам'яті пережиті емоції, авто написав оповідання «Муму», дійовими особами якого стали герої, що нагадували його матінку та місцевого двірника Андрія. Опис будівлі говорив, що дія розвивається в будинку № 37, розташованому на вулиці Остоженка. Цей будинок у Москві можна побачити і сьогодні.
Твір Тургенєва "Муму" Сюжет твору схожий на історію, яку Тургенєв спостерігав хлопчиком. Двірник Андрій був кріпаком, привезеним його матір'ю з села. Зовнішність чоловіка говорила, що він – справжній російський богатир. Біда полягала в тому, що він був глухонімий. Двірник мав позитивні риси характеру, якими він привабив поміщицю. Поступливий характер і старанність припали до вподоби господині, а про його величезну силу говорила вся Москва.
Якось Андрій знайшов цуценя і приніс його надвір. Пані наказала позбутися тварини. Двірник не наважився не послухатися. Він не вбив щеняти, але більше той не з'являвся в хаті. Тургенєв змінив фінал історії, додавши йому драматичне напруження. Характеристика вигаданого героя виявилася глибшою, ніж його прототип.
Невипадково головного персонажа звуть Герасим, що означає «поважний». Це знову підкреслює ступінь поклоніння героя перед владою господині. Після того, як твір Тургенєва став доступним широко публіці, ім'я Герасим часто стало використовуватися як загальне. Їм нерідко називають глухонімих.
"Му му"
Головною дійовою особою розповіді став глухонімий кріпак селянин Герасим. Недуга супроводжувала чоловіка з народження, але його частково компенсувала фізична сила. Будь-яка справа, за яку брався селянин, ладналася. Життя у селі та у місті сильно відрізнялося для чоловіка. Кам'яні бруківки та будинки викликали в нього безпробудну тугу по селі та природі. Він, як дика тварина, замкнена в клітці, сумував.
Ілюстрація до твору Тургенєва "Муму" У місті у Герасима було менше роботи, тому з'являвся вільний час. З дворовими він не спілкувався, тому що його зовнішність відлякувала оточуючих. Згодом він почав відчувати прихильність до пральні Тетяні, яка мала лагідну вдачу. Він робив незграбні кроки та вчинки у бік жінки, але їх щастю завадило рішення поміщиці. Тетяну видали заміж за Капітона. Герасим важко переживав цей збіг обставин. Він напевно б одружився з обраницею. Їх союз, що не склався, став великим переживанням для героя.
Його часто бачили похмурим і похмурим, адже єдина прихильність виявилася зруйнованою. Випадково побачений песик став віддушиною в житті Герасима. Він виловив її у річці. Мабуть, хтось хотів утопити цуценя, але двірник допоміг йому врятуватися. Глухонімий виходив вихованця, плекаючи його, як маленьку дитину. Він подарував собаці всю ніжність і ласку, що скупчилась у душі. Не в змозі вимовляти слова, він назвав собаку Муму. Приятелі були нерозлучні, і собака віддано супроводжував господаря півтора року, поки його не помітила пані.
Собака сердито рикнув на господиню і викликав цим невдоволення жінки. Дворецькому доручили позбутися вихованця. Муму продали потай, побоявшись Герасима. Горючий господар перестав помічати оточуючих, він був у нестямі. Він нічого не міг сказати тим, хто позбавив його друга. Сталося диво: собака зірвався з прив'язі нового господаря і знайшов будинок, де його вигодували. Герасим сховав Муму в кімнатці, старанно вимів двір і переробив всю роботу, переживаючи про вихованця. Іноді він відвідував песика, а вночі зважився вивести його на прогулянку.
Собака, що загавкав, видала Герасима. Пані дізналася, що двірник не послухався її наказу. У гніві вона наказала знищити собаку. Герасимові довелося взяти цей тягар на себе. Одягнувши святковий костюм, погодуючи собаку в шинку, він прощався з улюбленцем. Двірник узяв дві цеглини і мотузку, сів у човен із собакою і відчалив від берега. Йому довелося ухвалити вольове рішення і стримати слово. Герасим утопив собаку.
Ця подія докорінно перевернула його життя. Герой не міг терпіти існування в місті і докоряв собі за те, що не врятував Муму. Герасим зібрав пожитки і всупереч волі своєї господині покинув будинок. Він повстав проти безрозсудних рішень і продемонстрував твердість характеру та рішучість. Те, що сталося назавжди, залишилося в душі Герасима важким спогадом. У фіналі розповіді Тургенєв каже, що Герасим жодного разу в житті не доторкнувся до жодного собаки і не мав стосунків з жінками.
Цитати
Тяжкою і непередбачуваною була доля особливих людей в епоху кріпосного права. Народитися глухонімим означало нести тяжкий хрест існування серед людей, які не розуміли, як розмовляти з нечутною людиною, як отримати відповідь від того, хто не може говорити. Особливостями Герасима були нелюдська сила та статура, які оберігали його від нападок кріпаків. Барська воля зіпсувала життя персонажа.
Незважаючи на зовнішню неприступність і грубість, Герасим був ніжною сентиментальною людиною, що стало очевидно після його турботи про собаку:
«Жодна мати так не доглядає свою дитину, як доглядав Герасим свою вихованку».
Кажуть, що свійські тварини схожі на своїх господарів. Смисливна Муму, подібно до Герасима, була життєрадісною до певного моменту. Вона палко любила господаря і відчувала його турботу, сплачуючи відданістю.
"Герасим сам її любив без пам'яті ... і йому було неприємно, коли інші її гладили: чи боявся він, чи, за неї, чи ревнував він до неї - бозна!"
Те, що сталося з Муму, стало трагедією в житті Герасима. На його частку випало чимало тягарів, пов'язаних із сприйняттям оточуючих. Ледве знайшовши щастя, він завжди змушений був з ним прощатися. Його позбавили і такої дрібниці, як кохання вихованця.
«І живе досі Герасим бобилем у своїй самотній хаті, здоровий і могутній, як і раніше».
